Та не однаково мені, Що Україну злії люде Присплять лукаві, і в огні Її окраденую збудять... Ох, не однаково мені! Т. Г. Шевченко
Збулись твої слова пророчі... Її прекрасну, як дитя, Лихі приспали поторочі І вготували забуття. І от стоїть вона вже боса, Волає: «Донечки, сини! Ви навісні, чи так здалося — Не сподівалися війни? Де ваші браття-отамани? Оті, що славними були: Забрали зброю в вас обманом, А ви покірно віддали... З ким домовлялись, нерозумні, Свою свободу — і під ніж? І долю власного народу, Кров ваших предків, все — туди ж? Чому вам серце не сказало, Чому тоді не запекло, Що ворог дикий і зухвалий, А ви впустили в хату зло? Що прийде час страшного герцю І ріки крові потечуть, І ворог без жалю у серці Покаже зуби й власну лють? Вже кат провадить до могили... Услід кричить: „Лиш не молись!..“ Отак в огні мене збудили.» Отак слова твої збулись! А ти усе стоїш на кручі, На води дивишся сумні... Горять-палають всюди Бучі — Кується сила у борні. Вставайте люди до молитви! Всі на коліна — весь народ, Тоді Господь очолить битву! — Свобода — краща з нагород! Оксана Сметанюк